Археологічні відкриття на острові Міндоро свідчать про існування передових морських технологій і міжострівних контактів у Південно-Східній Азії 35 000 років тому.
На відміну від більшості філіппінських островів, Міндоро ніколи не був з’єднаний з материком, що змушувало давніх людей перетинати море. Це стало каталізатором розвитку інноваційних технологій пересування, добування їжі та соціальної організації. Дослідники наголошують, що «археологічні рештки демонструють здатність людей адаптуватися до морського середовища» (Павлік та ін., 2025).
Серед знахідок – рибальські гачки, кам’яні знаряддя, сокири з мушель молюсків Tridacna та обсидіанові інструменти з хімічно подібним складом. Ці артефакти демонструють знання технологічної обробки матеріалів та міжострівні зв’язки, адже аналогічні знаряддя виявлено на віддалених островах, зокрема на Манусі в Папуа-Новій Гвінеї. «Це свідчить про єдину техно-культурну систему, поширену на тисячі кілометрів» (Файлона, 2025).
Знахідка поховання у позі ембріона з вапняковим покриттям є доказом розвинених ритуальних практик, схожих на інші в регіоні. Такий спосіб поховання свідчить про спільну ідеологію та соціальні зв’язки між групами, що жили на віддалених островах. «Це не ізольовані спільноти, а частини складної мережі» (Улдін, 2025).
Археологічний проект Міндоро доводить, що ранні люди не були лише виживаючими, а мислителями та новаторами. Їхні технології та соціальні структури формували регіональну ідентичність ще десятки тисяч років тому, відкриваючи нові сторінки в історії людської міграції та адаптації.
